Зажурився в Москві Путін:
- Це ж погано буде,
Як в сусідній Україні
Стануть вільні люди.
Як зараза із Майдану
Перетне кордони.
Скинуть тоді і мене,
І мої закони.
Влада моя всемогутня
Ляже в домовину…
Краще я свої війська
До сусідів кину.
Демократію душити,
За правду карати,
На закони всі плювати -
Про своїх скрізь «дбати».
Скажу: «Військо це – не моє,
Нічого не знаю.
Українців, як сіль в оці,
А таки кохаю…»
Зрадників грішми, брехнею
Швидко навербую,
Крим і східні області всі
Собі загребу я.
Ой подумай, Кремль, добренько
Перш ніж воювати.
Україна – не лиш слово -
Вона – наша мати!
То ж від ворога її ми
Будем боронити
І в сім’ї великій, новій
Станем вільно жити.
Панувати в нашім краї
Не будуть чужинці!
Це довели вже не раз
Славні українці.
Коліївщину згадай ти,
А ще – гайдамаків,
Довбуша, Кармелюка,
Опришків, козаків…
Кобзаря вогненне слово
Стане разом з нами.
Воно дух наш піднімає
Та лікує рани.
Пам"ять про Небесну сотню
В бою допоможе.
Волелюбності ніхто
В нас не переможе.
То ж, поки іще не пізно,
Путін – зупинися.
І на свій народ, що стогне,
Краще подивися.
Кров людськая – не водиця.
Не смій проливати!
Ми ж самі свою державу
Будем будувати.
Дбати будем, щоб усім
Щасливо жилося,
Щоб свобода скрізь зростала,
Як в полі колосся.
Щоби рівні всі були в нас
Від Карпат до моря,
Щоб Вкраїна процвітала
Без лиха та горя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484722
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 10.03.2014
автор: палагняк