Зникає мить останнього дарунку,
що принесла в собі усі скарби землі.
Мить найпалкішого весняного цілунку,
що об"єднав навіки дві живі душі.
В одне життя,розділене між нами.
Я ж,мов лебідка,у твоїх руках тремчу.
Весняне сонце обігріє мої шрами...
Я посміхаюсь.Ні тривоги,ні жалю.
Я поринаю у твої палкі обійми,
і,так банально,зупинився час.
Якби хто знав,що було болю стільки,
напевне б щиро порадів за нас.
Зникає мить...
Її не повторити...
Та в пам"яті навіки ожива.
А що життя? - Усе ті зниклі миті,
у душах на полицях заляга.
Пройдуть роки,і спогади свій смак утратять,
тай пилом припадуть булі діла.
Я миті вивільню,мов пів-прозорий натяк,
і посміхнуся.Знову молода...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484001
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2014
автор: Ruzhena