Мої літа немов сніги шовкові
поволі тануть із наближенням весни.
Та стишено небесна синь зітхає,
чаруючи красою, кличучи в світи.
І поглядом до шибки притулившись
у день погожий, злотосяйний, весняний.
Пливу напружуючи пам*ять зажурившись,
до юності й її манливих берегів.
Де молодість свою наздоганяла,
губились силуети милі вдалині.
То внуки - в них себе упізнавала,
радіють очі і тепло на душі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483888
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.03.2014
автор: Вразлива