Гроза кидала вогняні ножі
Рубала землю зміями - ножами
І поповзли вниз згорблені вужі
І десь залізли в хмари, як до ями.
Періщив дощ, здіймались бульбашки,
Побіг потік бурхливий по городі,
Втікали в хлів намоклі корівки,
Шукаючи десь броду на дорозі.
І я їх гнав через хиткий місток,
Скакав із нього у бурхливі води.
Намоклий і промерзлий до кісток,
Вертавсь щасливий, радісний додому.
Пройшли роки. Дитинство десь пішло.
А скільки гроз, вже потім, відшуміло,
Але ж яке чудове все було,
Минулося, а все ж не відболіло.
Сьогодні дощ, гроза як і тоді
Рубає землю зміями - мечами,
Повзуть по небу блискавки - вужі,
Ховаючись у хмари як у ями.
Та хмари вітер швидко обтрусив,
Остання крапля впала на дорогу,
Веселку в небі промінь засвітив,
І загасив в душі моїй тривогу.
Забувши, мабуть, скільки маю літ,
Біжу в калюжу з повного розгону,
Нехай сміється, заздрить цілий світ,
- Я вирвався з дорослого полону!
А десь далеко ще гуркоче грім,
На мене з неба скоса поглядає,
Приємно відчуватись молодим,
Коли душа як в юності співає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478236
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.02.2014
автор: Віктор Гала