До тебе лечу я крізь морок безодні,
Крізь простір безмежних зіркових глибин,
Прорвавши пітьму, розірвавши холодні
Смертельні обійми безрадісних днин.
До тебе іду крізь пустелю зневіри,
Що губить надію, веде в забуття,
Що спалює пам’ять нещадно, без міри;
Та стійко несу в своїм серці я віру
У зустріч з тобою іще за життя.
Невтомно долаю я море розлуки,
У обрій вглядаюсь – нема берегів;
Хай тягнуть у глиб сірі хвилі розпуки –
Здолавши розкотисті блискавки звуки,
До тебе мій крик переможний злетів.
Так! Я дійду, долечу, доповзу
І, нарешті, побачу. Між тисяч очей
Я, твій погляд зустрівши, заплачу,
Й зупиниться серце і вибухне в радіснім шалі
В ту мить, коли ти,
Промайнувши той простір печалі,
Що нас роз’єднав,
Підлетиш і, стрибнувши нестримно на шию,
Задушиш в обіймах,
Й пекучим від сліз пригорнувшись обличчям,
Та голосом плачу, що спазми прорвав,
На видиху крикнеш:
- Мій тату! Мій рідний!
Ну, як же я довго,
Ну, як же на тебе чекав!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476292
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.02.2014
автор: Valery