Зима заощаджує чари.
Дарує дощі затяжні.
І рідко кочуючі хмари
минають вечірні Стожари,
розтанувши у далині.
А ранками далі і далі
пливуть животами униз,
і вижаті за́ ніч печалі
міняють на світлі коралі,
умиті туманами риз.
А вигляне сонця люстерце,
потішить усіх залюбки:
то кине промінчик у серце,
то зайчиком плюхне в озерце
за вигином плеса ріки.
І повінню вирине свято,
і кине весна якорі,
і вечір поверне крилато,
і зійде минуле кирпате,
і буде жура до зорі.
І сторож нічний усміхнеться
на небі веселим серпом,
і вигнеться лінія серця,
що раптом неждано заб’ється,
не приспане зоряним сном.
І десь за лунким видноколом
покличе досвітня луна...
І – тихо...
[i] – Вона?
– Не вона?[/i]
І знову замкнулося коло,
куди не поверне ніколи
ця рання зимова весна.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471796
Рубрика: Поетичний, природний нарис
дата надходження 11.01.2014
автор: I.Teрен