Глуха стіна давно між почуттями,
Глибенна прірва виплаканих слів.
Було колись і небо під ногами,
Та потоптали місяць.Як він тлів...
Та потовкли всі зорі,до одної,
Перетопили,кинули в ріку.
І не було чужіш в світі за неї,
І не було кому сказать:люблю...
Перепалили місяць.Бліде сонце
Закрило очі рученьками,спить.
А в неї на малесенькій долоньці
Від сонця промінці...Та не болить...
А в другій-Янголятка біле пір'я,
Стисла долоньки,тисне до душі...
Іде селом щасливеє весілля,
У вишиванках дружки,молоді...
І проводжає поглядом,долоньку
Відкрила,щоби сонце запалить.
І попід тином тулить голівоньку.
Сама шепоче:більше не болить...
Селом гуляє третій день весілля,
А вона з маків виплела вінок.
Та наварила сама собі зілля,
А дощ холодний взяв її в танок.
Хіба не наречена?Спить під плотом...
-Причинна вмерла,-все село гуде...
Знайшов дідусь.Спочатку пнув чоботом.
-Хто поховає?..Відболіло все...
І навіть смертю заважала жити,
Весілля йде,а тіло на землі.
-Якби хтось догадався хоч накрити,-
Пробурмотіла бабця.У селі
Четвертий день весілля.Хтось віночок
Знайшов із маків.О,яка краса!
Прикрасив би голівоньку панночок.
Та не взяли.Причинная плела...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471259
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2014
автор: Відочка Вансель