Дай-но, крихітко, я на вушко шепну два слова,
Хай вони недоладні — в них змісту багато дуже.
Мені вже кільканадцятий рік ось пішов, відучора.
Та я все ще птахів полохаю, як ти, мій маленький друже.
Поїзд їде й шумить, а на рейках машинне масло.
Наче він динозавр — велетенський й такий цікавий.
Я підтримую вогнище, щоби воно не згасло,
І дивлюся приречено в чорне горнятко кави.
Потяг візьме розгін, це мій потяг — він без зупинок.
Твій лише іграшковий — його треба ще штовхати.
Я не буду боятися більше уже, дитино,
І колись, обіцяю, я навіть навчусь прощати.
Навчи бути як ти: завжди чистим і завжди щирим,
Хоч я старша ніж ти, разів мабуть, тепер вже, в десять…
Подивись, як цей птах перед зльотом розправить крила —
І ти також колись неодмінно небес торкнешся.
23.12.2013
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468558
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.12.2013
автор: NNNP