Загорнулася та й закуталась в дим сторіч,
Десь по полю ходити змучилась
На той клич
Птахи падають з гілок замертво,
Мов листки.
От би хмар чорноту розплавити,
Чи стовкти.
Додавати у трунок милому,
Щоб заснув.
Захитались кущі калинові,
Смерч подув:
«У цих ягідках птаство любеє —
Кров жива,
Що на раз лиш життя знеструмлює
І вбива.
Ой не їжте ви їх, крилатії,
Знайте, все ж:
що усе навкруги проклятеє
І я теж…
Хай би хтось із вас ліпше милого
Застеріг». -
Тільки птаство не зрозуміло і…
Збувся гріх.
Чом її не було пробачено,
За віки?
Ворожити ж таємно навчені
Всі жінки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467322
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2013
автор: NNNP