прямуй у небозвід,
покритий меридіанами
старечих щік,
чекай на потяги,
що затамовують подихи
від позахмарних травмувань
цієї миті я справді
перетворююсь на смертну
камеру для новачків,
цієї миті я справді пригадаю,
що смертний стілець
із чорними ланцюгами
був
створений тільки
для моїх тіней,
роздріб
скелету
на діряві дощі,
черевиками
больових
комутативностей
чави
тих,
хто протестує
стверджуючи,
що сонце
це
не вогня́ний папір,
а вогня́ний
папір це не сонце
залишки промерзлих
до анапестів її очей
гукань у безвість,
я прошу,
любий
боже смерті,
відведи
ці стіни,
стираючи
усі воронячі зграї
плечей,
зімкнувши
квантові
стрибки
в одну
божевільну
подорож,
у єдиний
центр
всесвіту,
де
вибухає
полярна
ніч,
де немає
нічого,
о к р і м
к р а щ и х
н а с л і д к і в
в і д с т р а ж д а н ь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465878
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.12.2013
автор: Immortal