Давненько лежу вже у маминій хаті.
Суворо з ікон поглядають святі.
І я собі думаю: "Як би це встати
І бити поклони їм на самоті?"
Хвороба підступна раптово скувала -
Мов голки у спину загнала стальні...
Тож мусив спинитися в розпалі балу,
Вклонитися дамам і без метушні
На все подивитися збоку неначе,
На себе,на всіх, на гірлянду проблем,
На що,яким чином життя своє трачу,
Чи блуд не пристав, чи не йду манівцем.
Я тьму попереджень отримував зверху...
Не можна,мовляв, вийти з річки сухим.
Та я кукурікав своє дурноверхий...
І знаки з'являлись один за одним:
То раптом з черешні впаду у тернину,
То гепне коняка копитом в живіт,
То битися лізуть якісь п'яні свині,
То гроші загублю й ходжу без чобіт.
А це вже не знак,а цілий ультиматум -
Стриножили вправно,неначе коня.
Тепер із святими спілкуюся в хаті
І змінююсь я аж до невпізнання.
Поволі дійшло де собака заритий.
А скринька незамкнена навіть була...
Просіяв минуле своє,наче ситом,
Й відкрилася істина - слава й хвала!
Все просто - спасуться, хто вміє прощати,
Хто любить весь світ, як би там не було,
Хто зможе найбільше Творця шанувати,
Хто буде найбільше любити Його!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463069
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.11.2013
автор: Михайло Гончар