З віконця донька спогляда пейзажі,
Виблискують цікавинки в очах.
І, пальцями долонька, шибку маже,
Волога, мов корона, рученята в обручах.
Та, не стрибай, тримайся, щоб не впасти!
Вузьке, бач, підвіконня і слизьке.
Дивись - ворони починають наступ:
На дерево, стовпи й дахи, спрямовують піке.
Я відповіді знаю на питання,
Що непокоять крихітне дівча.
Де сонце спить, і де встає із рання.
І хто у дитсадочку виховательку навча.
Та, ви ж, гуртом, навчаєте дорослих,
Ви - жовтороті академіки для нас.
В цих пагінців, з наших сердець пророслих,
Давно дубам кремезним вчитись час.
Екзамен щирості душевної складати,
Любові залік, іспит доброти.
Ов-ва, ці вчителі, вміють навчати!
Своїх батьків, хоч як ти не крути...
З віконця донька проситься "на руки",
І пригортає личко до лиця.
Немає, мабуть, кращої науки,
Ріднішої у світі, освіти, ніж
ОЦЯ!..
вірш писано, років зо п`ять, сьогодні дописав
14.11.2007рік
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=46259
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.11.2007
автор: Микола Шевченко