Я останній лицар сумного образу,
такий же темний як цей вік,
Але попри все таки останній...
Я останній справжній чоловік,
Абстрактні всі межі і грані...
Їх легко можна переграти,перейти,
Я теплий попіл-спалені мости,
рядки хемінгуеївської прози,
Народжений в серпневих грозах,
Сповитий в грудневих снігах...
Моє ім*я самотність,
і вічний,постійний страх,
Що тягне у невідомість...
бути ніким,бути нічим,
у світі взаємно байдужих істот...
Бути чужим,бути сліпим,
Чекати поки хтось візьме на борт
невинну душу пілігрима
Марно:зараз кожен вільний грот,
Дорожчий,ніж руїни Риму!
Навіщо Рим?У мене є ти,
У кожному кутку душі і серця...
На фоні загальної суєти,
Мій девіз на щиті ще не стерся!
А отже можна вперед іти,
До вічної і світлої мети!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461864
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 21.11.2013
автор: Той,що воює з вітряками