Так смутком дивним пахли вечори
У осені,котру я так чекала.
Кохання помирало назавжди,
Та я б його тепер не рятувала.
А вітер у душі перемішав
Чекання і кохання.Стер на порох.
І осінь-панну він на руки взяв.
Бо ходить на таких собі підборах,
Що навіть я б купити не змогла.
Бо потім так боліли б мої ноги.
Та ти б щоб на низенькому вдягла,
Ти десь ходила?Ляжеш із дороги?
Фліртуєш?То фліртуй.А я піду,
У яму закопаю те кохання.
І не шукаю більше.Я знайду
Собі лиш сум,порозмовляю зрання.
Ти черевички більше не взувай
Такі,щоби твої боліли ніжки.
Тобі куплю,до завтра почекай,
Пройдешся по червоній ще доріжці.
А що мені?Кохання вже нема.
Чи я сумую?Ні,бо я щаслива.
Хай у душі до осені зима,
Я літо б в свою душу не впустила.
Я двері,де кохання мало ключ
Цв'яхами забивала і камінням.
І спомини душила голіруч,
А потім виривала із корінням.
Оті підбори більше не вдягай,
Бо черевички я тобі купила.
Ти мені осінь тільки обіцяй:
Доїдеш,щоби зразу подзвонила.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456386
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 24.10.2013
автор: Відочка Вансель