Поки він, Господи, варить їй каву і на прощання цілує в лоба, я збожеволіла зовсім. Уже й не людина, лише подоба.
В мій дім не прийде весна, та й будь - яка пора року. Сусіди дивляться жалісно, мов я жертва якого пороку.
Може давай від всіх втечемо? Нікому не скажемо. Спалим мости. Вітер мені щось нашіптує. Вітер шепоче. Майже як ти.
З кожним днем усе більше втрачаю точку своєї опори, впускаю свою самотність в й без того пусті коридори.
Поки ти, мій коханий, прокидаєшся десь у чужій постелі, я зберігаю тебе у квартирі. Всього до крихти, навіть тарелі.
Я повільно прощаюся з глуздом, а його почуття не воскреснуть.
Щасливі люди не моляться, а так, Господи, не чесно.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451673
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.09.2013
автор: Помаранчева дівчинка