Вкотре начудуватись я не в силі,
Від лету снігу, в тиху нічку, місяць сяє.
Землиця, тепла ще, беззубенько ковтає,
Сніжинки- первістки - їй ласощі ці милі.
Та враз... хмільним набродою, брутальним,
Морозище обняв земне цнотливе лоно.
А та й не пручається - чує, що холоне,
Сніжку ще кличе, стогоном благальним.
Ти ковдроньку мені поший, свавільний,
Та вкрий спочатку - хіба розуму бракує?
Зась! Він вже крутить, свище, розкошує:
Дивись, тремти, всяк душе, бо я сильний!
Зима, його матуся, вже старенька,
Не вистача снаги їй сину мізки вправить.
Ото припленталась, ніщо вже не цікавить,
То ж, лишень свариться, та крекче потихеньку...
зима 2001р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=44925
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 03.11.2007
автор: Микола Шевченко