Я її собі придумав
І уяву покохав,
Коли час придумку схрумав
Я кохану не впізнав.
Потьмяніли зорі в небі,
Соловейко не співав,
А уяву при потребі
Я уже не турбував.
Бо вона мене підводить,
Світ людей не ідеал,
Кожен сам собі лиш годить,
Бо життя то є вокзал.
Познайомились раптово
І роз’їхались кудись,
Сів у потяг і готово,
У віконечко дивись.
Там з’являються й зникають
Різні люди і міста,
Всі постійно щось шукають
Поки осінь золота
Не примушує завмерти,
На зупинці десь зійти
І згадати, що ти смертний,
Час себе в житті знайти.
Починаєш пошук тиші,
Забуваєш про вокзал,
Є потреби значно вищі,
Ніж постійний людський шал.
Засівать життєву ниву
Добротою, щоб колись,
У старечу пору сиву,
Урожай заколосивсь.
Щоб в пошані в колі друзів
Доживати зміг свій вік,
Щоби плакати не мусів
В самотині чоловік.
31.10.11.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448804
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 13.09.2013
автор: Георгій Федорович