Покотились зболені тумани
у ранкову досхідсонця млу.
Під моїм вікном обрізані каштани
Образно нагадують мітлу.
Не один каштан так поплатився
За примхливі настрої людей.
Може б хто коли у тінь сховався,
Але ж ні – поцілив біль грудей.
Вже сконали дуб, береза, слива
Ради європейських модних зел.
Була то хвилина нещаслива
Варта зведення шпичастих стел.
Сльозою скапнула береза на прощання,
дуб знекровлений сусідів відсахнувсь.
Їм вмирати було ще зарання,
люд невдячний на життя їх замахнувсь.
Мій син стояв в вікні і плакав тихо,
Жалів березу, дуба пожалів.
Він смерть дерев прийняв, як справжнє лихо,
Дитяче серце пронизав дорослий гнів.
Ще не раз дерева падали по місту,
Без пори вмирали на очах.
Зменшуючи прохолоду зелен-листу,
Гинули беззахисно в ночах.
Одні люди зелень насадили,
Інші нищити бездумно узялись.
Заживо дерева вони вбили.
Чи прийде час розкаяння колись?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445620
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.08.2013
автор: Едельвейс137