Заходжу у хвіртку – подвір'я нестямно це рідне,
Озирнуся довкола – до болю воно вже чуже.
Галасливе дитинство у хованки грало наївне,
Та сховалося так, що не знайдеш його вже ніде.
Не біжить із порожньої буди превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва вже не тягне пахучої морди.
Всюди висять колодки, які лиш у пам'яті десь
Зможу я відімкнути, коли пригадати, якщо не забути.
Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами цвілими давніх людей.
А колись тут бриніло життя. Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки.
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли діда стежки.
Осідає, потріскує, кришиться замкнута хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.
© Дмитро Сич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444483
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.08.2013
автор: DIaMONd88