Заходжу у хвіртку – подвір'я нестямно це рідне.
Озирнуся довкола – неждано до болю чуже.
Галасливе дитинство в хованки грало наївне,
Та сховалося так, що його тут не знайдеш уже.
Не біжить із порожньої буди превеселий замурзаний пес.
І корова з хліва не тягне пахучої морди.
Там усюди колодки, які лиш у пам'яті десь
Зможу я відімкнути, коли пригадати, якщо не забути.
Заходжу до хати: сумні та самотні кімнати
Вдивляються в тебе очима стареньких речей.
Світлини на стінах, мов ноти німої кантати,
Бринять силуетами вицвілих давніх людей.
А колись тут бриніло життя. Пам'ятаю бабуся
Витягала із печі пекучі пахкі пиріжки.
Дідусеві клонилися синьо-зелені покоси,
І на пагорбі наздоганяли діда стежки.
Осідає, потріскує, кришиться замкнена хата,
Відчайдушно шукає господарів крізь бур’яни.
Та не скрипне дверима задумана тиха веранда,
Не узуються більше й не вийдуть із неї вони.
© Дмитро Сич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444483
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.08.2013
автор: DIaMONd88