Моя знедолена земля,
Сумую вкотре над тобою:
І над твоєю німотою,
І над одвічною бідою.
У голоді роками скнієш
І захиститися не вмієш.
Бог землю дав тобі, як вроду,
Кого пустила у господу?
Кого пригріла, як гадюку,
Нас прирекла на вічну муку –
Нестерпно довгу муку-ніч,
Яку не скинути із пліч.
Вона неправдою нас душить,
Все бур’яном-брехнею глушить,
Як невід’ємна наша тінь,
Куди не глянь, куди не кинь.
2004р Надія Таршин
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438034
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2013
автор: Надія Таршин