Коли Творець виліплював людину...
О, Господи, ти, на всяк випадок,
прости раба Твого!
Мабуть, Він користав, не зовсім глину,
Було в тій суміші сповна всього.
Суворість олов`яну в форму вилив,
на скупість дерева потроху взяв.
Із скла - байдужість, а брехня - то з мила,
та ще піску, щоб очі засипав.
Та позосталось щось і для Любові.
Самопожертви чистий діамант.
Його Він заховав в лабети асбестові.
Вгорі єлеєм клеїв щастя бант.
Тоді дмухнув - і ожило творіння!
(а серце - з пороху, геть не забув!
Та щоб миттєвим не було горіння,
на порох той водички Він хлюпнув).
Дощі земні все порох заливають...
Вогонь заледве тліє, не горить.
А я вже бачив, як святі палають!
Змогли, зуміли серце запалить!
Згора, спочатку, дерево у попіл,
що мило википа, і скло тече.
Олив`яні довкіл блищать потоки.
Душа радіє, хоч вогонь пече!
Аж враз!..Алмаз! Та як засяє!
І відчиня асбестовий футляр.
Це дійство бачить той, хто очі має,
Не треба там ніяких окуляр...
...Коли Творець виліплював Людину...
Та досить недолугих порівнянь!
Ось, поруч, хтось горить вогнем - поглянь!
Ні, рук не опечеш - хапай
жарину!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=43729
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 23.10.2007
автор: Микола Шевченко