Босоніж по пустині
По розпеченій долині
З біллю в серці, спека у душі
Перед очима підступні міражі.
Та досить вже, досить!
Неначе малеча, мрія голосить
Надія і та, навколішки впала
Віра від спраги й собі заридала.
Та краще б в безодню спуститись –
Знав би що марно чекати світанку
Чи б у раю вже душі опинитись
Там спокій - так вчили ще змалку.
Та неможливо сховатись в печалі
Трикляте кохання радість дарує
Підсолоджує сльози солоні
Поцупивши спокій, нагло вирує.
І не напитись, бо спрагла можливість
Пустелею стелиться шлях до зірок
Та міражами кохання ще манить
І я безнадійно роблю таки крок.
Чи довго блукатиму мов навіжений?
Прагнучи щастя краплинку ковтнути
Неначе той пес, старий і скажений,
Вп’ялось кохання – не можу забути.
І сонце пустельне надію спалило
Зів’яла вже мрія від спеки тяжкої,
Та справжню любов ніщо не убило
Бо неможливо позбутись такої.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433831
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.06.2013
автор: Оксана Бугрим