Жовтіє лисття й тихо оппадає,
Птахи у вирій відлітають.
Ще світить сонце, хоча уже не гріє,
Старіє світ, і люди, й мрії...
Старіють спогади, і них вже не
вернути, і божу лють не відвернути.
Минувший час назад не повернути...
Ідуть дощі, сивіє небо, і посмішка
зника з лиця. Зника добро, і зло все
дуще захоплює пусті серця.
Холодний вітер в спину віє.
Серця людей вже мало гріють.
Жовтіють трави, в’януть квіти,
цей час так швидко плине, лиш
спогади, оце одне, єдине, що зостається
нам... А час дедалі швидше плине.
Проходить осінь, там зима, весна і літо,
й знову осінь... Життя проходить, помирають
люди. Когось уже забули, а когось й не забути...
Минуть літа прожиті нами, і нами зроблені
діла запам’ятаються близьким і рідним,
далеким і чужим, можливо свім, можливо і
нікому...
Живімо так, як маєм жити, чинімо так, як
маємо чинити, і будьмо тими ким маєм бути,
бо час прожитий нами назад не повернути...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431913
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 16.06.2013
автор: Сем Діма