Ніхто не скаже, де дорога в люди,
а де з людей виводить, як з пітьми.
Але ніколи кращого не буде,
якщо не залишатися людьми.
Всі пережитки в’їлись в нас ментально
на перехрестях й роздоріжжях вір.
Дух рабства – як це дико і печально
терпіти меншовартість до сих пір.
На нас плюють, а ми не помічаймо,
нас оскверняють, – ми помовчимо.
Ми лишні дома, і комусь негайно
кортить на нас проставити клеймо.
І де, пробачте? А в Верховній Раді,
де представник мій, чуєте, – фашист.
А ким же я стаю тепер насправді?
І чий тоді диявол-комуніст?
Як жаль, що нас така маленька жменька.
Мовчать поети. Глухне мікрофон.
Нехай літає в строфах Купідон.
За нас співає в лісі соловейко,
а проти нас і України-неньки
все ближче чути каркання ворон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429599
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.06.2013
автор: I.Teрен