По голубому небі, аж, ген, поза просвітлену далеч,
Гуськом, підштовхувані вітерцем, пливуть сивочубі хмарки.
На їхньому фоні чітко вирізняються чорні фігурки.
Помах крил і ворони невагомо зависають у повітрі,
Щоб по хвилі продовжити свій політ, ціною в життя.
Присмирені дерева ніби вслухаються в себе,
Заглядаючи у самісіньку свою серцевину, де тече,
Назбирана із надр землі, їхня сила - сік, що напоює гілля,
Даруючи наснагу молодому листю та суцвіттю.
Усе живе підкоряється одному незмінному закону,
Закону гравітаційного тяжіння та замкнутій циклічності.
А душа, чомусь, постійно шукає якогось свого,
Притаманного тільки їй одній, виходу в нескінченність.
Поривається розірвати нав’язувані суспільні умовності
І в своїй первинній чистоті, зародком якої є любов,
Рветься назустріч коханню, назустріч єдиному поклику,
Сповнивши тіло, серце та розум одним нероздільним бажання,
Де подих вітру переплітається з теплом сонця
І де немає місця байдужості, і всі почуття обопільні,
І кожен готовий бути підтримкою іншій людині.
25.05.13
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427253
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.05.2013
автор: Валентина Ланевич