Ось так з твоїх напитися би рук,
Ось так би простояти десь у вічність.
Минаючи сторінки всіх розлік,
Не озиратись десь у потойбічність.
Ось так би все життя...Я промолю
Тобі дорогу в рай і там залишу.
Спитаєш ти:
-За що?
-Бо я люблю.
Сама сплету з мелодій дзвінку тишу.
Ось так і не чекати навзаєм
Кохання того.Йти.Не озиратись.
Ми просто зір рукою дістаєм,
І віримо,що зможемо сміятись
Після всіх зрад,чи тіла,чи душі.
Яке повір це значення ж бо має?
В раю відкрила двері я тобі.
Де місце мною прошене чекає.
Ти проживеш іще сто тридцять літ.
Так довго,що забудеш,що родився...
Хотіла я летіти в той політ,
Де ти і я...Та час тут зупинився.
Це ми йдемо кудись і летимо,
А час нікуди вже не поспішає.
Нам зрозуміти того не дано...
Хто я така?..Та Бог лиш один знає...
А ти...
А ти колись рідніший був за світ,
Та я набравшись мужності втікала.
Хотіла жити разом я сто літ.
Та я з душі тебе аж зішкрібала.
І не сказала я чомусь прощай,
Здавалось,що роман не дописала,
А видала.І десь за небокрай
Я подалась,щоб зовсім не пропала.
Зійшовся клином світ...Та журавлі
Мене взяли в політ,де було небо.
Де Янголи жили усі святі.
Де ти через сто літ шептав:
-Не треба...
Але сьогодні ти не відчував,
Що я лечу із тими журавлями.
Бо ти іще ніяк того не знав,
Ми на землі зрослись навік душами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425741
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.05.2013
автор: Відочка Вансель