Ти ніби сон, якого вже нема,
Ти ніби дійсність та, що промайнула.
Чому ж душа в мені немов заснула
І біль ніхто із серця не вийма?
Тебе ніяк мені не оминуть,
Та лиш в собі, – на людях я минаю.
І роль якусь, мов у спектаклі, граю,
І де кінець цій п’єсі, не збагнуть.
Так до якої ми йдемо мети?
До вічності, чи тільки до хвилини?
У відповідь я чую – ти не винен,
Те що хотів, отримав знову ти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420464
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2013
автор: Мірошник Володимир