В ту ніч зацвіли вишні
Рожевим й білим цвітом,
Шепнув ти їй так ніжно
«Буду завжди любити».
Та не судилось долі
Звести обох їх разом,
Закралася зненацька
Війна страшна тимчасом.
І він пішов до бою
Її оберігати,
В останню зустріч з нею
Лише зумів сказати.
Що любить її щиро
І палко так кохає,
Заплакана дівчина
Його випроводжає.
Ішла війна кривава,
Усе палахкотіло,
І серденько в дівчини
За милого боліло.
Зійшла зоря вечірня
Й в селі у крайню хату,
Зайшов німецький воїн
І змусив всіх страждати.
Господарі впустили
Людину проти ночі,
Не відали нещастя
Батьківські ніжні очі.
А вранці з криком півня
Усе село вставало,
Нічого ще страшного
Ніщо не сповіщало.
Та якось понад ранок
Сусідка-молодиця,
Спішила в крайню хату
Про звістку поділиться.
Що пишуть з поля бою
Усі бійці-солдати,
Уже відходить ворог
Не довго ще чекати.
І пише ще хлопчина
Дівчині, що чекає,
Що любить її сильно
Зосталось трохи, знає.
Зайшла вона весела
В оту сусідську хату,
Побачила убитих
Й давай лементувати.
На крик той збіглись люди
Й мов вкопані стояли
Кому ж оце сімейство
Погане що сказали?!
А дівчина, мов квітка
Вже вічно спочиває
Не відає хлопчина
Вона - вже не чекає.
А він пішов до бою
Кохану захищати,
Та не зумів її він
Від смерті заховати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420237
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2013
автор: Олена Собко