Вірші стають важкими ніби цвяхи,
Якими покривавили Христа.
У них давно загублена мета,
З них кров стікає на нужденні лахи.
Сідає сніг на голову і плечі,
Я , як босяк, крокую без мети.
Але куди, пробач, мені втекти?
Хоч думка й стереже мене про втечу.
Я в однині, без родичів і дому,
Не відшукати втрачене тепло,
Я згадую, любові не було,
Якщо й була, то зараз невідома.
І я прошу, що-небудь дарувати,
Але не грошей, трішечки тепла,
Щоб світла доля і сюди прийшла,
І зглянулась на мене Божа мати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419826
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 20.04.2013
автор: Мірошник Володимир