Посадила мати грушу коло хати.
Загадала мама на свої літа:
Як судилось жити - приживеться груша,
На добро хай доля уже поверта.
Діточки маленькі, хто їх приголубить?
Приживайся, грушечко, серце звесели,
Бо тяжка хвороба відбирає сили,
І від невідомості вся душа болить.
Час важкий злиденний, немає що їсти,
І згорають люди, мов ті сірники.
З фронту повернулись, куля не догнала,
А від цього лиха* гинуть вояки.
Прижилася груша, одужала мама,
Діти піднялися, подались в світи.
Серце материнське вслід за діточками,
І летять, мов ластівки, мамині листи.
А в листах тих - болі, а в листах – тривоги
І така турбота, що не передати.
І до мами стеляться, стеляться дороги,
З кожним роком важче маму залишати.
Вже немає мами, хата овдовіла,
На подвір’ї порожньо і незвично тихо.
Груша велетенська хату всю накрила –
Білопінним цвітом притрусила лихо.
Лихо* - туберкульоз. У нашому селі багато фронтовиків від нього померло.
Прийшли виснажені і потрапили в такі складні соціальні умови, що вижити напівголодним було дуже важко.
2012р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419270
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.04.2013
автор: Надія Таршин