Я все боюсь, що не успію
Щось не зробить, десь не дійти,
Хоч часом чую, як радіє
Моя душа від красоти,
Тієї величі безмежжя,
Куди я, врешті, попаду.
Та скільки ще доріг бентежних
На цьому світі я пройду !
Я часом бачу синє небо
У кольорових чистих снах.
Мене, як капітана Немо,
До себе кличе синій шлях.
З роками більше відчуваю:
Те, що не встиг - не напишу.
Й тоді я в розпачі буваю
І до роботи знов спішу.
Але, як клопоти стихають,
Я в храм прихожу, мов у сон.
І там душа моя літає
Новим схвильованим віршем.
Я там, воістину, на волі,
Там не потрібно поспішать,
Там забуваю я про болі,
І справи, що я мав рішать.
По тім піднесений, натхненний
Я знов іду до справ людських,
Бо людям треба знать про мене,
І я не все зробив для них.
Бо ще не встиг набратись світла
І прощення не всіх просив,
Бо ще не дав душі розквітнуть
І ці не дописав вірші.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416856
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 08.04.2013
автор: Мірошник Володимир