Як важко залишати рідні стіни,
Що пам’ятають крик мій, немовляти…
І юною мене знав дім, і чув наказ,
Що у дорогу дала мати.
І муки першого дівочого кохання –
Все бачили ці свідки мовчазні,
І соловейка чули на світанні,
Надійним затишком були мені.
Ошатно, гарно вбрані рушниками,
Завжди зі мною в пам’яті моїй,
Там всюди руки дорогої мами,
Цим стінам найрідніші ми, свої…
Знову виводить мама за поріг,
Дає рушник, вишиваний руками,
Рушник дарує – долі оберіг,
Я за усе вклоняюсь низько мамі.
1997р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410635
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.03.2013
автор: Надія Таршин