Назріває туман і жалісно стонуть вітри.
О,люба,о осінь, благаю,лиш не помри!
Голосно золотисте листя шелестить
із неба ненавистю дощ кричить.
Скоро іній безжалісно вкриє тебе,
А дощ перетвориться в біле й німе.
Туман тікає вдаль,примушує зникати.
І сонним деревам зостається лиш чекати.
Сонце сховалося в хмарах-це не його бій,
лиш холодним ранком-колись,посміхнеться живій,
весняній землі,що втече з холодного полону.
І нестерпним часом чекає зима осіннього поклону.
Та легка її надія,хоч і плаче осінь та терпить.
Час немов ще не прокинувся,чи взагалі ще спить...
Та хвилини незнають сну,покоряючи дні
різні-мокрі,темні,одинокі,іноді ясні...
Лиш нестерпно розривається осіння душа,
помирає,надіється і повертається вже інша.
Кріпись,надія,тримайсь душа,терпи поразку.
І осінь вже падає на сніг,зриває з себе маску.
Зникає красиво у повітрі,колір її очей,
а ми ще потім довго пам"ятаєм фарби її ночей.
Панує зима,і я не одна живу,й чекаю знову
Ту ще кращу осінь,що пішла рік тому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408868
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 14.03.2013
автор: Маргарита Цемох