Не тримає планета, кажуть, симетрії.
Хтось невдало жартує і бавиться віссю.
Знову холодно в березні. Знову светри.
Знову ти виконуєш місію
рятувати мене в льодяні вечори,
коли смутком охоплені навіть завії,
коли тіні дерев прагнуть під ліхтарі
зігрівати свої руки, плечі та вії.
Розтривожені душі дерев навесні
після довгого сну , ніби з нової ери,
відлік часу почнуть, коли дні, як масні
свіжоклеєні майстром яскраві шпалери.
Ти мене заколишеш, як маленьку у сні.
Буде чай парувати, печЕня з картоплі.
І не буде вина, щоб кришталь забринів,
зате будуть лимони до чаю пожовклі.
Пригальмується час, вечорова хода.
Місяць березень стане дугою над віссю.
Пригадаєм життя, довге, як борода,
і вела ти мене, що весна по узліссю.
07.03.2013.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407229
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.03.2013
автор: Надія Позняк