Із терну вінок не кожній вдягають людині,
Не кожному трон пасує завжди до лиця,
І небо не завжди над нами цвіте синьо – синьо,
І справжня молитва ніколи не має кінця.
Людина живе, хоч живуть на землі ще тирани,
Раби при таранах, як риби в ставочку мовчать,
І плачуть тіла на яких роз’ятрилися рани,
А люди без рабства – це чисто людська благодать.
Бредемо в отарах,сховавшись за спинами інших,
Плекаємо думу, що ніж нас мине різника.
Змішали до купи святих, безталанних і грішних,
Будуємо храми на звалищах і смітниках.
Стаємо німими, коли ми не бачимо Бога,
Хоч хліба до столу ми просимо в Нього завжди.
Думками і серцем простелимо далі дорогу,
Звертаючи часто на шлях, що веде в нікуди...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401943
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2013
автор: Віталій Назарук