Більше, ніж правда

Мені  було  холодно.  Я  навіть  здивувався  сам  собі  –  чого  це  я  сюди  виперся?  Мені  так  добре  було  у  своєму  маленькому  світі,  своїй  закритій  халабуді,  такій  теплій  і  затишній.  І  хай  вона  наскрізь  пропахла  хтозна-чим  та  трохи  тісна,  але  там  я  себе  почував  повноправним  хазяїном.  А  зараз?  Тут  були  всі  такі,  як  я  –  з  роззявленими  ротами,  широко  роздертими  очима  та  невпевненими,  як  для  повнолітніх,  рухами.
- Ну  добре!  –  гаркнув  я,  більше  сам  для  себе,  хоча  можна  було  й  не  казати  цього  вголос,  -  пора  закінчувати  вокзальне  життя!
Пробившись  у  товщу  таких,  як  я  (а  чогось  же  вони  там  стояли),  мені  пощастило  наштовхнутися  на  цікаве  видовище  –  тітонька  з  каструлею  попід  рукою  роздавала  їжу  найголоднішим.  
«А  хай  йому,  -  подумав  я,  -  порозводять  нахлібників!  Працювати  б  ішли!  Хіба  роботи  мало  –  он  поле  не  пахане,  там  трава  стоїть  –  їй  же  треба  якось  раду  дати…  -  я  швидко  оцінив  хазяйським  поглядом  обстановку  на  цьому  хуторі  (недарма  батьки  в  селі  виросли),  -    дорослі  уже,  а  треба  ж  –  ще  досі  у  попрошайки  граються.  Ні,  з  цим  треба  щось  робити!  Або  перебиратися  кудись  в  інше,  більш  цивілізоване  місце».
- Ти  диви  –  який  гордий!  –  раптом  заверещала  жіночка,  вказуючи  на  мене  пальцем,  від  чого  всі,  хто  вже  встромив  свого  носа  в  їжу,  на  хвилину  чи  дві  відірвалися  від  цього  захопливого  заняття,  -  іди  вже!  Харе  гратися  в  пана!
«Та  зараз,  -  подумав  я,  демонстративно  відвертаючись,  -  годує  вона  тут  усіх  за  просто  так!  Ніфіга  подібного!  Такого  в  світі  не  буває.  Просто  по  своїй  природі  не  існує.  Щось  вона  стопудово  від  цієї  юрби  хоче  –  бач  яке  обличчя  задоволене!  Он  кабанів  і  тих  за  сало  годують!  Не  буду!»
Я  вирішив  сам  собі  заробити  на  краще  життя.  А  чого  я  буду  побиратися?  Я  здоровий?  Здоровий!  Працездатний?  Ще  й  який  працездатний!  Розумний?  Та  вже  ж  розумніший  за  всіх  отих  базарних  бомжів,  що,  як  нарвані,  пхаються  через  голови,  аби  ухопити  собі  від  життя  шматок  побільше.  
- Куди  тулиш?  –  на  мене  дивилося  якесь  чумазе  лисе  створіння,  що  їхало  на  дивному  причандалі,  яке  називалося  чомусь  колесом.
- У  нас  під  словом  «колесо»  взагалі-то  мають  на  увазі  велосипед,  -  вирішив  я  нарешті  показати,  що  мій  рівень  IQ  на  порядок  вище,  ніж  у  всіх  тих,  хто  мені  тут  поки  що  зустрівся.
- У  нас  теж,  -  відповів  лисий,  -  але  це  причандалля  довго  називати  його  справжнім  іменем.  Тому  я  й  кажу  спрощено.  Я,  до  речі,  Васил.
- Вася,  тобто?  Я  –  Штефан.
- Ні,  я  болгарин.  Тому  без  м’якого  знака  в  кінці.  А  ти  звідки?
- Та  я  майже  місцевий.  Тут  недалеко  народився.  У  нас  всіх  хлопців  в  сім’ї  називали  однаково,  тому  і  ім’я  таке.  Я  би  краще  був  би  якимось  Гюставом  чи  Бангусом,  але  мене  б  тоді,  як  фріца,  ще  у  дитинстві  б  забили.  Тому,  як  кажуть  –  маємо,  що  маємо…
- А  ти,  я  бачу,  нормальний.  Сюди  такі  зазвичай  приходять,  що  просто  сил  ніяких  немає.  Навіть  поспілкуватися  нема  з  ким.  
- Та  я  вже  помітив.  Є  тут  щось  цікаве?  Може,  робота  якась.  Без  роботи  ж  і  коні,  кажуть,  дохнуть.
- Та  ну,  -  відмахнувся  Васил,  -  не  бачив  тут  жодного  коня  дохлого.  А  от  напівдохлий  є  –  стара  кляча  десь  у  Ходори  у  хліві  стоїть,  -  вирішив  він  пожартувати,  -  пішли,  щось  покажу.

- О!  Ти  подиви  на  них!  –  Ходора  стояла  у  себе  у  дворі,  вперши  руки  в  боки  та  розставивши  важкі  накачані  ноги,  -  дружбани!  Свататися  коли  будемо?
- Я  тобі  зара  як  посватаюся!  –  зірвався  було  Васил,  -  голову  відкручу  –  фату  нікуди  буде  чіпляти!
- Які  ми  грізні!  –  не  вгавала  гонорлива  баба,  -  чого  ти  кидаєшся,  як  бик  на  тореадора?  
- Тихо!  –  шикнув  на  неї  Штефан,  -  залиш  нас  у  спокої!
- Ви  моя  солодка  парочка!  –  жінка  явно  наривалася.
- Ходорка!  –  гукнув  врешті  до  неї  Михайло,  який  невідомо  яким  чином  з  нею  вже  третій  рік  майже  мирно  існував  в  одному  будинку,  -  кидай  глумитися  з  хлопців!  Нічим  тобі  зайнятися?
- Не  звертай  уваги,  -  буркнув  Штеф,  -  вона  якась  завжди  не  в  собі.  Нікому  в  житті  таких  сусідів  би  не  побажав!  
- Угу!  –  погодився  Васил,  -  то  що  –  ми  ще  йдемо  по  черв’яків?  

Осінь,  як  завжди  прийшла  непомітно.  Якось  за  тиждень  все  змарніло,  змінився  звичний  ритм  життя.  Навіть  сонце  –  й  те  почало  рідше  виглядати,  від  чого  небо  ставало  все  більш  сірим,  а  за  ним  і  настрій  непомітно  скочувався  вниз,  застрягаючи  десь  у  самому  закапелку  самотніх  душ  неприємною  глевкою  грудкою.  
- Ще  тиждень  –  і  все  скінчиться,  -  повісивши  голову,  жалівся  Штефан  другові,  -  не  можу  більше,  розумієш!
- Осінь  –  не  найстрашніше,  що  є  в  нашому  житті,  -  як  міг,  підтримував  його  друг,  -  може,  тобі  щось  попити?  Я  знаю,  де  Ходорка  горілку  ховає…
- Ти  не  розумієш…  -  Штеф  ліг  на  дерев’яну  лавку,  задерши  голову,  -  я  не  хочу  бути  тут.  Мені  треба…  -  задумавшись,  він  замовк.
- Що?  –  не  зрозумів  Васил.
- Хочу  подорожувати.  Хочу  побачити  світ.  Я  не  хочу  бути  таким,  як  вони,  -  хлопець  кивнув  головою  в  бік  посіпак,  що  знов  збігалися  до  халявної  миски,  як  зграя  горобців.  
- Та  ну,  припини…  -  якось  невпевнено  заперечив  йому  співрозмовник,  -  аби  ж  була  можливість…
- Можливість  завжди  є,  -  загадково  посміхнувшись,  вирішив  Штеф,  -  але  не  у  всіх.
А  сонце,  нарешті  випливши  із-за  хмар,  не  менш  загадково  пропливло  над  друзями,  розкидаючи  чи  не  останні  свої  бризки  у  задумливі  очі…

- Так!  –  Ходора  стояла  з  великим  ножем,  як  завжди,  розчепіривши  ноги,  тільки  тепер  її  поза  не  обіцяла  нічого  хорошого  жодному  з  тих,  хто  її  бачив,  -  хто  наступний?
- Маніячка!  –  заволала  Муся,  одразу  наїжачившись.
Проте  жертвою  сьогодні  мав  бути  хтось  інший.
- І  де  твій  дружбан?  –  витріщилася  жінка  на  Васила.
- Де?  –  не  зрозумів  хлопець  питання,  тому  й  обернувся  туди,  де  зазвичай  спав  Штеф.  Там  його  не  було…
- Тоді  замість  нього  будеш  ти!  –  хапаючи  Васила  на  шию,  вискнула  Ходора,  після  чого  у  останнього  перед  очима  попливли  чорні  цяточки,  а  потім  він  зовсім  вирубався.  

- Не  знала,  що  з  індичатини  може  вийти  така  смачна  тушонка!  –  жінка  облизувала  засалені  пальці,  іншою  рукою  скидаючи  важку  Василову  голову  –  там  вже  чекали  не  менш  привчені  до  таких  церемоній  пузаті  посіпаки.  А  над  хутором  якраз  пролітала  зграя  диких  гусей,  що  ще  тільки  вчора  прийняли  до  себе  в  сім’ю  білого  свійського  гуся  з  сумними  очима.
- До  побачення,  Батьківщино!  –  разом  гаркнуло  дванадцять  гусячих  глоток.
- Бувай,  Василе!  –  тихо  промовив  єдиний  блондин  у  зграї,  не  помітивши  кішку,  що  тягла  в  зубах  голову  його  найкращого  друга.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400199
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2013
автор: Кот Єльпітіфор