Мені було холодно. Я навіть здивувався сам собі – чого це я сюди виперся? Мені так добре було у своєму маленькому світі, своїй закритій халабуді, такій теплій і затишній. І хай вона наскрізь пропахла хтозна-чим та трохи тісна, але там я себе почував повноправним хазяїном. А зараз? Тут були всі такі, як я – з роззявленими ротами, широко роздертими очима та невпевненими, як для повнолітніх, рухами.
- Ну добре! – гаркнув я, більше сам для себе, хоча можна було й не казати цього вголос, - пора закінчувати вокзальне життя!
Пробившись у товщу таких, як я (а чогось же вони там стояли), мені пощастило наштовхнутися на цікаве видовище – тітонька з каструлею попід рукою роздавала їжу найголоднішим.
«А хай йому, - подумав я, - порозводять нахлібників! Працювати б ішли! Хіба роботи мало – он поле не пахане, там трава стоїть – їй же треба якось раду дати… - я швидко оцінив хазяйським поглядом обстановку на цьому хуторі (недарма батьки в селі виросли), - дорослі уже, а треба ж – ще досі у попрошайки граються. Ні, з цим треба щось робити! Або перебиратися кудись в інше, більш цивілізоване місце».
- Ти диви – який гордий! – раптом заверещала жіночка, вказуючи на мене пальцем, від чого всі, хто вже встромив свого носа в їжу, на хвилину чи дві відірвалися від цього захопливого заняття, - іди вже! Харе гратися в пана!
«Та зараз, - подумав я, демонстративно відвертаючись, - годує вона тут усіх за просто так! Ніфіга подібного! Такого в світі не буває. Просто по своїй природі не існує. Щось вона стопудово від цієї юрби хоче – бач яке обличчя задоволене! Он кабанів і тих за сало годують! Не буду!»
Я вирішив сам собі заробити на краще життя. А чого я буду побиратися? Я здоровий? Здоровий! Працездатний? Ще й який працездатний! Розумний? Та вже ж розумніший за всіх отих базарних бомжів, що, як нарвані, пхаються через голови, аби ухопити собі від життя шматок побільше.
- Куди тулиш? – на мене дивилося якесь чумазе лисе створіння, що їхало на дивному причандалі, яке називалося чомусь колесом.
- У нас під словом «колесо» взагалі-то мають на увазі велосипед, - вирішив я нарешті показати, що мій рівень IQ на порядок вище, ніж у всіх тих, хто мені тут поки що зустрівся.
- У нас теж, - відповів лисий, - але це причандалля довго називати його справжнім іменем. Тому я й кажу спрощено. Я, до речі, Васил.
- Вася, тобто? Я – Штефан.
- Ні, я болгарин. Тому без м’якого знака в кінці. А ти звідки?
- Та я майже місцевий. Тут недалеко народився. У нас всіх хлопців в сім’ї називали однаково, тому і ім’я таке. Я би краще був би якимось Гюставом чи Бангусом, але мене б тоді, як фріца, ще у дитинстві б забили. Тому, як кажуть – маємо, що маємо…
- А ти, я бачу, нормальний. Сюди такі зазвичай приходять, що просто сил ніяких немає. Навіть поспілкуватися нема з ким.
- Та я вже помітив. Є тут щось цікаве? Може, робота якась. Без роботи ж і коні, кажуть, дохнуть.
- Та ну, - відмахнувся Васил, - не бачив тут жодного коня дохлого. А от напівдохлий є – стара кляча десь у Ходори у хліві стоїть, - вирішив він пожартувати, - пішли, щось покажу.
- О! Ти подиви на них! – Ходора стояла у себе у дворі, вперши руки в боки та розставивши важкі накачані ноги, - дружбани! Свататися коли будемо?
- Я тобі зара як посватаюся! – зірвався було Васил, - голову відкручу – фату нікуди буде чіпляти!
- Які ми грізні! – не вгавала гонорлива баба, - чого ти кидаєшся, як бик на тореадора?
- Тихо! – шикнув на неї Штефан, - залиш нас у спокої!
- Ви моя солодка парочка! – жінка явно наривалася.
- Ходорка! – гукнув врешті до неї Михайло, який невідомо яким чином з нею вже третій рік майже мирно існував в одному будинку, - кидай глумитися з хлопців! Нічим тобі зайнятися?
- Не звертай уваги, - буркнув Штеф, - вона якась завжди не в собі. Нікому в житті таких сусідів би не побажав!
- Угу! – погодився Васил, - то що – ми ще йдемо по черв’яків?
Осінь, як завжди прийшла непомітно. Якось за тиждень все змарніло, змінився звичний ритм життя. Навіть сонце – й те почало рідше виглядати, від чого небо ставало все більш сірим, а за ним і настрій непомітно скочувався вниз, застрягаючи десь у самому закапелку самотніх душ неприємною глевкою грудкою.
- Ще тиждень – і все скінчиться, - повісивши голову, жалівся Штефан другові, - не можу більше, розумієш!
- Осінь – не найстрашніше, що є в нашому житті, - як міг, підтримував його друг, - може, тобі щось попити? Я знаю, де Ходорка горілку ховає…
- Ти не розумієш… - Штеф ліг на дерев’яну лавку, задерши голову, - я не хочу бути тут. Мені треба… - задумавшись, він замовк.
- Що? – не зрозумів Васил.
- Хочу подорожувати. Хочу побачити світ. Я не хочу бути таким, як вони, - хлопець кивнув головою в бік посіпак, що знов збігалися до халявної миски, як зграя горобців.
- Та ну, припини… - якось невпевнено заперечив йому співрозмовник, - аби ж була можливість…
- Можливість завжди є, - загадково посміхнувшись, вирішив Штеф, - але не у всіх.
А сонце, нарешті випливши із-за хмар, не менш загадково пропливло над друзями, розкидаючи чи не останні свої бризки у задумливі очі…
- Так! – Ходора стояла з великим ножем, як завжди, розчепіривши ноги, тільки тепер її поза не обіцяла нічого хорошого жодному з тих, хто її бачив, - хто наступний?
- Маніячка! – заволала Муся, одразу наїжачившись.
Проте жертвою сьогодні мав бути хтось інший.
- І де твій дружбан? – витріщилася жінка на Васила.
- Де? – не зрозумів хлопець питання, тому й обернувся туди, де зазвичай спав Штеф. Там його не було…
- Тоді замість нього будеш ти! – хапаючи Васила на шию, вискнула Ходора, після чого у останнього перед очима попливли чорні цяточки, а потім він зовсім вирубався.
- Не знала, що з індичатини може вийти така смачна тушонка! – жінка облизувала засалені пальці, іншою рукою скидаючи важку Василову голову – там вже чекали не менш привчені до таких церемоній пузаті посіпаки. А над хутором якраз пролітала зграя диких гусей, що ще тільки вчора прийняли до себе в сім’ю білого свійського гуся з сумними очима.
- До побачення, Батьківщино! – разом гаркнуло дванадцять гусячих глоток.
- Бувай, Василе! – тихо промовив єдиний блондин у зграї, не помітивши кішку, що тягла в зубах голову його найкращого друга.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400199
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.02.2013
автор: Кот Єльпітіфор