Мій човен пливе течією,
Шалений вітер дме струнке вітрило,
Я йду вперед за мрією своєю,
Щомиті вірю в щастя-диво...
...Невидимі підводні скелі
Що їх не видно з горизонту щастя
Шпилями гострими своїми
Невпинно ріжуть днище мого чо́вна.
Я йду вперед не помічаючи нічого, не
Не відчуваючи невідворотність часу,
Та невблаганний час невтомно
виконує свою роботу,
Наповнюючи човен чорним смутком:
Вже чітко бачу чорну дірку,
Що зяє так зловісно та пекельно,
Що сповнює мій човен диким страхом...
Я все ще сподіваюсь на спасіння.
Мій човен втратив плинність ходу
Та нагло відмовляє в керуванні.
Від днищем спрагло п'є прозору воду
Та відбира останню крихту врятування.
Наполовину повен човен.
Чому раніш не бачив я пробоїн?
Чи то свідомо не хотів шукати?
... А та вода уже далеко не прозора.
Мій човен майже зупинився.
Та ні, він рухається! Та, шкода, не вгору.
Вода навколо стала каламутна...
Ну все. Я йду на дно. Побачимось не скоро.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400018
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.02.2013
автор: yurr