Одна лиш ніч втішатиме мене,
Та ще самотність у обіймах стисне.
І сміючись всі спомини складе,
І на душі лиш важкістю повисне.
А у душі все сипле через край,
Твоя байдужість стала там ногою.
А ти через сто років не шукай,
Я проросту над річкою вербою.
Я як верба схилю свою косу,
Я розчешу її лиш вітром старим.
Вберу у себе сонечка красу,
І питиму у річці собі чари.
Через сто літ мене ти не шукай,
І вітром не ставай у чистім полі.
Залиш мене,залиш,пообіцяй,
Що станеш ти чужим у моїй долі.
Що зможу некохати я тебе,
Що із душі тебе повириваю.
Пообіцяй,що біль ось цей мине,
Коли цілую іншого.Я знаю,
Що покохаєш ти через сто літ,
Що вітром в полі коло верби будеш.
Пообіцяй,що обійдеш весь світ,
І через років сто мене забудеш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397358
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.02.2013
автор: Відочка Вансель