Тримає ніжність у руках хвилини щастя.
Гойдає зимонька в думках сни,що не сняться.
А сонечко ступає так,неначе стало
На слизький камінь у річках і в воду впало.
Скидає крапельки дощем з свого волося.
І чеше довгим гребінцем,щоб не сплелося.
Тому й ховається щораз знову за хмари,
Ось таке сонечко у нас,такі ось чари.
Набралось силоньки в зими,проспало зранку,
У річку дивиться,в руках тримає чарку.
І випиває роси,дощ,каву і трави.
А потім пише в телефон буденні справи.
Телефонує у вікно дзвіночком сонце.
Я піднімаю телефон через віконце.
Дощем говорить і слова-магічні чари,
Такі сьогодні непрості у сонця справи.
Перебудити всіх із сну,дати їм сили.
Ось так сьогодні ми удвох з сонечком пили.
Так розмовляли ми про все,і про кохання.
Шукало сонечко мені ключі бажання.
І три горішки із казок подарувало,
Зробило стільки справ уже,на мить пропало.
Враз вітер вихопив слова,що прозвучали,
Перетворив їх на вірші,казки.Не знали
На світі всі,що вітер-він такий письменник,
А я для нього лиш веду простий щоденник.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396982
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 31.01.2013
автор: Відочка Вансель