Зажуру віч здіймаю догори
І серця стук притишую півкроком.
Мій пралісе, цілителю старий,
Стоїш, людьми покривджений, нівроку.
Чоло до клена скрушно прихилю,
Свого дитинства згадуючи відцвіт.
Я знов прийшов до тебе і молю:
Не залишай мене в моїм каліцтві!
Облишу мову, слова не скажу, –
Пощо словами з лісом розмовляти.
Кленовим зерням ницьма полежу
З прозорою душею немовляти.
Небавом сік просотує терпкий.
Я, суєтою стомлений прочанин,
Зливаюся з травою залюбки
І розмовляю з тишею мовчанням.
Живлющий дух над ранком золотим
Вспадковую од пралісу, мов ліки.
Я кленом став,
Я дихаю вже ним!
Тому боюсь розплющити повіки...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387620
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.12.2012
автор: Олег Завадський