ПІВЕНЬ

...коли  сусідка  принесла  мені  перших  курчат  --  це  були  дві  курочки  і  два  півники…  ясно,  що  одному  півникові  не  світило  велике  майбутнє,  а...  бульйон  йому  світив...
ні,  не  для  мене  --  я  ніколи  не  вб"ю  і  не  з"їм  живу  істоту  --  а  в  принципі  --  одного  треба  буде  комусь  оддати,  а  той  хтось  і  покладе  його  в  бульйон...
і  от...  один  був  червоненький,  класичний,  і  я  знала,  що  він  залишиться,  а  другий  білий...  от  білому  бульйон  і  світив...  і  так  мені  шкода  було  на  нього  дивитися  --  як  він,  нічого  не  знаючи,  росте  і  зовсім  не  журиться,  хоч  доля  його  вже  вирішена...
і  почала  я  до  нього  більш  прихильно  ставитися,  нещасненького  такого...  скоро  він  уже  був  ручним  --  всі  ходили,  а  цього  я  носила  на  руках...  швидко  він  зрозумів  винятковість  свою,  але  не  зрозумів  її  причин...  коли  підросли  --  розбилися  на  пари  --  білий  з  біленькою  курочкою,  червоний  з  червоненькою...  і  все  було  в  нас  добре,  поки  всім  їм  виповнилося  по  рокові  --  наступної  весни...  в  якийсь  момент  білий  почав  переслідувати  червоного...  той  довго  уникав  конфлікту  --  вів  себе  досить  інтелігентно...  але  білий  усе  помітніше  насідав...
я  попередила  білого,  щоб  він  не  вівся  агресивно,  але  те,  що  я  перестала  "носитися"  з  ним,  його  також  доймало...  він  не  збирався  бути  рівним,  він  хотів  бути  обраним  і  то  в  усіх  відношеннях...
в  якийсь  момент  червоний  вчинив  спротив  нахабству  білого  (не  було  вже  в  нього  можливості  не  помічати  тих  наскоків...  далі  вже  довелось  би  згоджуватися  на  приниження,  а  він  боягузом  не  був,  був  інтелігентом...)  --  і  почалася  війна!
страшна!  кривава...  і  саме  так  --  на  смерть...
білий,  вигодованець  мій,  фізично  переважав  на  силі  --  червоний  поклав  умерти  але  не  поступитися  гідністю  півнячою...  я  дуже  скоро  стала  на  сторону  червоного,  бо  білий  був  агресором...
як  я  тільки  не  намагалася  примирити  чи  якось  розвести  їх  --  безнадійно...  білий  скрізь  знаходив  червоного  і  лупив  його...  поки  я  добігала  до  них  --  у  червоного  вже  юшила  кров  з  голови  широкою  хвилею  (бив  тільки  в  голову  --  де  основа  черепа,  знав,  як  вбити),  але  червоний  вже  не  відступався...

скоро  білого  почала  "футболити"  ногою  я,  вриваючись  між  них  і  рятуючи  червоного...  тоді  білий  почав  відслідковувати  мене  і  також  нападати...  врешті,  білий  наш  півень  почав  нападати  на  всіх  --  на  сина  мого...  там,  правда,  він  знайшов  спокійну  і  доброзичливо-непоступливу  силу...  син  сам  жартома  наступав  на  білого  і  той  не  сходив  з  дороги  --  ліз  у  поєдинок...  єдине,  що  ненадовго  його  охолоджувало  --  коли  син  носив  його  головою  до  низу,  тримаючи  за  ноги,  а  тоді  просто  викидав,  як  непотріб,  на  очах  у  всіх...  пару  годин  після  такого  приниження  білий  (звали  його  Петро  Олексійович)  відсиджувався  десь  під  калиною  і  ставало  у  нас  тихо...  але  дуже  скоро  він  знову  виходив  на  стезю  війни  проти  всіх,  а  насамперед  проти  червоного  (звали  його  Арсеній  Петрович)...  війна  була  страшна  і  кривава  і  я  не  знала,  що  мені  робити,  куди  мені  білого  того  подіти,  але  зарізати  його,  чи  віддати  комусь,  щоб  хтось  зарізав  і  з"їв  я  не  могла...  ворога  треба  перемогти,  але  не  вбити...
врешті  ситуацію  врятувала  сусідка:  бачачи  ті  постійні  війни,  в  яких  ми  з  червоним  зазнавали  поразки  --  я  психо-моральної,  червоний  --  фізичної,  вона  сказала,  що  забере  білого  до  себе,  але  ні  в  якому  разі  не  в  бульйон,  а  щоб  курей  її  водив  --  у  неї  багато  курей...  я  віддала  білого  з  радістю...  вона  зарізала  свого  півня,  а  мого  бандюгу  возвела  на  трон  у  власному  курятнику...
Ви  думаєте,  це  його  примирило  зо  світом?..  аж  ніяк...  він  там  не  їв,  сидів  окремо  від  курей  --  знати  їх  не  хотів,  а  коли  виходив  --  біг  до  нашої  огорожі,  і  кликав  червоного  на  бій...  врешті  якось  переліз  через  огорожу  і  знов  перетворив  мого  червоного  півня  на  кроваве  місиво  --  я  була  на  той  час  на  городі...  коли  прийшла  і  побачила  --  взяла  до  рук  перше,  що  потрапило  і  втрутилася...
на  той  момент  я  вже  також  дозріла  до  однозначного  рішення  і,  переслідуючи  білого  півня  по  всій  вулиці,  він  перелетів  через  огорожу  і  тікав  од  мене,  вирішила  його  обов"язково  вбити...  він  це  добре  зрозумів,  бо  тікав,  аж  порох  з  під  шпор  летів,  і  ховався  за  всіма  плотами...  я  кидала  вслід  йому  каменюками  (у  нас  дорога  крупним  щебнем  встелена),  потрапляла  в  чужі  плоти  і  ворота,  розуміла,  що  можу  пошкодити  чужу  власність  і  будуть  неприємності,  але  мета  в  мене  була  чітка  і  одна  --  вбити  білого  свого  півня...  для  якого  я  зробила  все  можливе  і  неможливе,  щоб  він  був  вдоволений  долею  своєю...
врешті  я  його  не  вбила,  бо  не  поцілила  каменем...  після  цієї  сцени  (уявіть  собі,  як  я  бігаю  з  каменюкою  по  всій  вулиці,  при  тому  вдягнена  в  сам  купальник  --  з  города  в  двір  прийшла,  жара  в  той  день  стояла...)  білий  перестав  приходити  до  нашого  двору  і  навіть  познайомився  з  курми,  до  яких  його  приставили...  але...  Наталю,  дивно  було  дивитися,  як  він  ставав  на  горбку  через  дорогу  навпроти  хвіртки  нашої  і  дивився  в  двір  --  додому  хотів...
а  як  тільки  я  виходила  на  вулицю  і  йшла  мимо  нього,  він  так  показово  і  брутально  залазив  у  мене  на  очах  на  якусь  курку  --  мені  щось  доводив..  щось  своє,  ПІВНЯЧЕ...
якось  я  заговорила  до  нього,  йдучи  мимо,  мирно  так,  як  і  колись  --  о!!  він  з  такою  ненавистю  кинувся  у  відповідь  до  мене  битися!  я  його  не  боялася,  тому  просто  відфутболила,  як  і  завжди,  і  більше  вже  ніколи  не  пробувала  помиритися  з  ним...  він  завжди  відслідковував,  не  приховуючись,  кожен  мій  рух...  сусідка,  треба  додати,  тримала  його  тільки  заради  обіцянки  мені  не  зарізати  його,  бо  він  вів  себе  там  жахливо  --  бив  кота  їхнього,  бив  собачку  їхню  дворову,  навіть  на  вівчарку  їхню  ж  нападав,  бив  сина  дорослого  сусідчиного,  і  на  господаря  нападав...  кидався  на  всіх,  хто  у  двір  заходив,  і  хто  мимо  по  вулиці  йшов...  оце  таке  я  вижаліла  маленьким  і  виносила  на  руках...
ясно,  що  у  червоного  півня  був  неодноразовий  струс  мозку,  тому  в  нього  постійно  боліла  голова  --  він  постійно  потрясав  головою,  ніби  намагався  той  біль  струсити...  я  дивилася  на  нього,  як  він  мучиться  головним  болем  постійно  і  думала,  що  гуманніше,  мабуть,  було  б  його  зарізати,  щоб  не  мучився...  але  така  гуманність  мені  не  підходила,  і  він  жив  собі  інтелігентно  і  спокійно  на  тлі  болю  постійного...  і  от  30-ти  градусні  морози  зимою  не  вбили  його,  а  спека  і  духота  30  ж  градусна  липнева  --  розправилася  з  ним...
звідки  я  знаю,  що  інсульт  --  він  вмер  миттєво,  впав  з  вишок  і  вмер...  голова  в  нього  вся  посиніла  --  то  був  удар,  крововилив...  я  --  медсестра  ЦО,  маю  медосвіту...  орієнтуюся...  хвилин  за  10  до  його  смерті  я  ще  бачилася  з  ним...  гарний  був  півень  мій...  він  сприймав  мене  --  за  щось  схоже  на  товариша,  якщо  у  них  таке  поняття  можливе...  бачив,  що  я  про  його  курей  також  турбуюся  і  вболіваю,  але  не  претендую...  тому...
н-да...  син  якраз  був  у  мене...  ми  з  сином  червоного  нашого  й  поховали...  вистелила  йому  ямку  листками  хрону  (потім  подумала,  що  ніби  трохи  цинічно  звучить  --  півень  з  хроном,  і  вкрила  його  листками  лопуховими...  так  звучить  нейтрально  ніби  ...)

...отакі  тут  баталії  відбулися...  півнячі...  нормальна  людина  просто  зварила  б  гарного  борщу  з  того  білого  півня  і  навіть  уваги  не  звернула  б,  а  тут...  але  бачите,  навіть  сусідка  моя  вже  перейнялася  дивацтвами  моїми...  дуже  складно  зі  мною  всім...  дуже...

от  я  пишу  Вам  ці  мої  історії  і  думаю:  який  висновок  можете  Ви  зробити  про  мене  --  людину  Вам  не  знайому,  але  яка  на  повному  серйозі  описує  подібні  події  --  мало  того,  бере  участь  у  півнячих  боях...  вважатимемо,  що  я  розказую  Вам  напівказки...  хоча  все  це  --  правда...

от  я  Вам  про  Маврика  розкажу  --  як  він  мене  порятував...  то  навіть  містика  відверта...але  абсолютна  правда...  скоро  розкажу,  якщо  Вам  іще  не  набридло  марення  отаке...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386999
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2012
автор: Валя Савелюк