...коли сусідка принесла мені перших курчат -- це були дві курочки і два півники… ясно, що одному півникові не світило велике майбутнє, а... бульйон йому світив...
ні, не для мене -- я ніколи не вб"ю і не з"їм живу істоту -- а в принципі -- одного треба буде комусь оддати, а той хтось і покладе його в бульйон...
і от... один був червоненький, класичний, і я знала, що він залишиться, а другий білий... от білому бульйон і світив... і так мені шкода було на нього дивитися -- як він, нічого не знаючи, росте і зовсім не журиться, хоч доля його вже вирішена...
і почала я до нього більш прихильно ставитися, нещасненького такого... скоро він уже був ручним -- всі ходили, а цього я носила на руках... швидко він зрозумів винятковість свою, але не зрозумів її причин... коли підросли -- розбилися на пари -- білий з біленькою курочкою, червоний з червоненькою... і все було в нас добре, поки всім їм виповнилося по рокові -- наступної весни... в якийсь момент білий почав переслідувати червоного... той довго уникав конфлікту -- вів себе досить інтелігентно... але білий усе помітніше насідав...
я попередила білого, щоб він не вівся агресивно, але те, що я перестала "носитися" з ним, його також доймало... він не збирався бути рівним, він хотів бути обраним і то в усіх відношеннях...
в якийсь момент червоний вчинив спротив нахабству білого (не було вже в нього можливості не помічати тих наскоків... далі вже довелось би згоджуватися на приниження, а він боягузом не був, був інтелігентом...) -- і почалася війна!
страшна! кривава... і саме так -- на смерть...
білий, вигодованець мій, фізично переважав на силі -- червоний поклав умерти але не поступитися гідністю півнячою... я дуже скоро стала на сторону червоного, бо білий був агресором...
як я тільки не намагалася примирити чи якось розвести їх -- безнадійно... білий скрізь знаходив червоного і лупив його... поки я добігала до них -- у червоного вже юшила кров з голови широкою хвилею (бив тільки в голову -- де основа черепа, знав, як вбити), але червоний вже не відступався...
скоро білого почала "футболити" ногою я, вриваючись між них і рятуючи червоного... тоді білий почав відслідковувати мене і також нападати... врешті, білий наш півень почав нападати на всіх -- на сина мого... там, правда, він знайшов спокійну і доброзичливо-непоступливу силу... син сам жартома наступав на білого і той не сходив з дороги -- ліз у поєдинок... єдине, що ненадовго його охолоджувало -- коли син носив його головою до низу, тримаючи за ноги, а тоді просто викидав, як непотріб, на очах у всіх... пару годин після такого приниження білий (звали його Петро Олексійович) відсиджувався десь під калиною і ставало у нас тихо... але дуже скоро він знову виходив на стезю війни проти всіх, а насамперед проти червоного (звали його Арсеній Петрович)... війна була страшна і кривава і я не знала, що мені робити, куди мені білого того подіти, але зарізати його, чи віддати комусь, щоб хтось зарізав і з"їв я не могла... ворога треба перемогти, але не вбити...
врешті ситуацію врятувала сусідка: бачачи ті постійні війни, в яких ми з червоним зазнавали поразки -- я психо-моральної, червоний -- фізичної, вона сказала, що забере білого до себе, але ні в якому разі не в бульйон, а щоб курей її водив -- у неї багато курей... я віддала білого з радістю... вона зарізала свого півня, а мого бандюгу возвела на трон у власному курятнику...
Ви думаєте, це його примирило зо світом?.. аж ніяк... він там не їв, сидів окремо від курей -- знати їх не хотів, а коли виходив -- біг до нашої огорожі, і кликав червоного на бій... врешті якось переліз через огорожу і знов перетворив мого червоного півня на кроваве місиво -- я була на той час на городі... коли прийшла і побачила -- взяла до рук перше, що потрапило і втрутилася...
на той момент я вже також дозріла до однозначного рішення і, переслідуючи білого півня по всій вулиці, він перелетів через огорожу і тікав од мене, вирішила його обов"язково вбити... він це добре зрозумів, бо тікав, аж порох з під шпор летів, і ховався за всіма плотами... я кидала вслід йому каменюками (у нас дорога крупним щебнем встелена), потрапляла в чужі плоти і ворота, розуміла, що можу пошкодити чужу власність і будуть неприємності, але мета в мене була чітка і одна -- вбити білого свого півня... для якого я зробила все можливе і неможливе, щоб він був вдоволений долею своєю...
врешті я його не вбила, бо не поцілила каменем... після цієї сцени (уявіть собі, як я бігаю з каменюкою по всій вулиці, при тому вдягнена в сам купальник -- з города в двір прийшла, жара в той день стояла...) білий перестав приходити до нашого двору і навіть познайомився з курми, до яких його приставили... але... Наталю, дивно було дивитися, як він ставав на горбку через дорогу навпроти хвіртки нашої і дивився в двір -- додому хотів...
а як тільки я виходила на вулицю і йшла мимо нього, він так показово і брутально залазив у мене на очах на якусь курку -- мені щось доводив.. щось своє, ПІВНЯЧЕ...
якось я заговорила до нього, йдучи мимо, мирно так, як і колись -- о!! він з такою ненавистю кинувся у відповідь до мене битися! я його не боялася, тому просто відфутболила, як і завжди, і більше вже ніколи не пробувала помиритися з ним... він завжди відслідковував, не приховуючись, кожен мій рух... сусідка, треба додати, тримала його тільки заради обіцянки мені не зарізати його, бо він вів себе там жахливо -- бив кота їхнього, бив собачку їхню дворову, навіть на вівчарку їхню ж нападав, бив сина дорослого сусідчиного, і на господаря нападав... кидався на всіх, хто у двір заходив, і хто мимо по вулиці йшов... оце таке я вижаліла маленьким і виносила на руках...
ясно, що у червоного півня був неодноразовий струс мозку, тому в нього постійно боліла голова -- він постійно потрясав головою, ніби намагався той біль струсити... я дивилася на нього, як він мучиться головним болем постійно і думала, що гуманніше, мабуть, було б його зарізати, щоб не мучився... але така гуманність мені не підходила, і він жив собі інтелігентно і спокійно на тлі болю постійного... і от 30-ти градусні морози зимою не вбили його, а спека і духота 30 ж градусна липнева -- розправилася з ним...
звідки я знаю, що інсульт -- він вмер миттєво, впав з вишок і вмер... голова в нього вся посиніла -- то був удар, крововилив... я -- медсестра ЦО, маю медосвіту... орієнтуюся... хвилин за 10 до його смерті я ще бачилася з ним... гарний був півень мій... він сприймав мене -- за щось схоже на товариша, якщо у них таке поняття можливе... бачив, що я про його курей також турбуюся і вболіваю, але не претендую... тому...
н-да... син якраз був у мене... ми з сином червоного нашого й поховали... вистелила йому ямку листками хрону (потім подумала, що ніби трохи цинічно звучить -- півень з хроном, і вкрила його листками лопуховими... так звучить нейтрально ніби ...)
...отакі тут баталії відбулися... півнячі... нормальна людина просто зварила б гарного борщу з того білого півня і навіть уваги не звернула б, а тут... але бачите, навіть сусідка моя вже перейнялася дивацтвами моїми... дуже складно зі мною всім... дуже...
от я пишу Вам ці мої історії і думаю: який висновок можете Ви зробити про мене -- людину Вам не знайому, але яка на повному серйозі описує подібні події -- мало того, бере участь у півнячих боях... вважатимемо, що я розказую Вам напівказки... хоча все це -- правда...
от я Вам про Маврика розкажу -- як він мене порятував... то навіть містика відверта...але абсолютна правда... скоро розкажу, якщо Вам іще не набридло марення отаке...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386999
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.12.2012
автор: Валя Савелюк