Які улесливі слова…
Немов смачна духмяна кава.
Ти і ласкава, і лукава,
неначе мавка лісова.
Немовби хто причарував.
Ти підняла мене на крила,
слова красиві говорила,
а я твій подих чатував.
Словесний трапився дурман,
і пролісків, і слів букети
у пам’яті шурхочуть вперто,
та вже розвіявся туман.
Даремно серцем я гукав,
блукав. І наче вже й молився,
але збагнув, що помилився.
О поетесо, не лукав!
Ген повінь почуттів руша!
За брамою – висока вежа…
Затоплені останні межі…
Зліта оголена душа.
Словесний дим, словесний гріх…
Усе по совісті, красиво…
Гей, поетесо, птахо сива,
чом розтинає тишу грім?
Бо в тебе грішне і святе
лукаво звалося любов’ю.
Тепер зосталася собою,
як небо блискавки пряде.
Збагни, нарешті, допуття,
лукаве слово – лезо бритви.
Життєва проза – мов молитва…
Що запізніле каяття?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386659
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.12.2012
автор: Олександр ПЕЧОРА