Ото так її і називали. Не допускала до себе нікого, хоч серцем тремтіла, бачила себе в обіймах милого, відчувала його всім своїм тілом. Уявляла себе барвінком біля нього,обвивала його собою, пестила його синіми квіточками, бо такі були в неї очі. Сині- сині,як небо.
Та коли підходив до неї, вона зривалася з місця і втікала від нього.
-Галочко, ну куди ж ти біжиш?
- Мені ніколи!
Відповідала з притиском і зникала немов коза в лісі. А потім картала себе, чому не почекала, чому не поговорила. Та що б вона могла йому сказати? Їй же тільки шістнадцять! Дитина ще ! Вона ще й не ходила, як усі дорослі, а цілий час бігала підскакуючи. Одне- любити потайки, інше- допусти його до себе.
Одного дня вибігла на поляну де хлопці завжди грали у відбиванку. Його сьогодні не було. Так ніби ненароком, спиталася твовариша, де ж Ярема. Сказав, що десь виїхав на роботу. Серце, так ніби зупинулося і здалося, що костлява рука смерти потягнула її до себе. В горлі зробився клубок і їй ставало все важче і важче дихати. Галинка, як вихор, понеслася у напрямку лісу. Не пам’ятає, як довго бігла, тоді впала на траву і зайшлася слізьми. Не знати, як довго пролежала, мов не притомна. Під вечір прийшла додому і злягла в ліжко. Галинка, щойно тепер зрозуміла, що вона кохала Ярему, що це було її перше, ще не зрозуміле для неї, почуття любови. Попала в депресію і довго не могла прийти до себе..
Час не стояв на місці. Скінчила школу всупила до університету, втопилася в науці.
Була неприступна. Боялася любити. А всі казали- ну чи не дика коза!
Була холодна сніжна зима. Галинка, закутана у велику теплу хустку, бігла на студії.
Завернула за ріг і чуть не впала , посхознувшись на ожерелиці. ЇЇ підхопили сильні руки . Галинка підняла голову і глянула у вічі незнайомцю.Її Обсипало жаром. Перед нею стояв Ярема. Ще гарнішій ніж був тоді. Очі усміхнулися, коли впізнав Галинку. Чи ж це насправді ти, кізонько? Шукав тебе, розпитувався , а ти як на місяць відлетіла. А тут така несподіванка. Як все біля тебе? Може заміжня? Галинка довго мовчала, а потім видавила зі себе-Ні! Стояла, як цвяхами до землі прибита. Ярема обережно притулив її до себе ніби боявся, що ось вона знову зірветься і втіче від нього. Але вона стояла і тільки дивилася на нього своїми синіми очима. Якось все було так нормально, так звично, ніби між ними було завжди жагуче кохання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383842
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.12.2012
автор: горлиця