Механічно, скрипуче конає старий годинник,
Павутиння між стрілок, затримує путами час.
І руда позолота - з гравюри стіка невпинно,
І зозуля вросла в дерев’яний сухий каркас.
Через тріщини скла зазирають суворі цифри,
Їх давно не дивує, що пилу такий об’єм.
Лише царський будильник, не зовсім іще застиглий,
Один раз на три дні прокидається й лунко б’є.
Ось тоді оживає палаців забута велич,
Молодий музикант налаштовує свій інструмент.
Білі плаття стирають сліди від боїв і згарищ
І руйнується спокій, на кілька секунд, ущент.
За останнім ударом сумують косі зіниці,
Нефарбовані вікна, відкритих дверей косяк.
Для обличчя із фото не можуть хвилини спиниться
І цвіркун насміхається хриплим своїм «Тік-так».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383203
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.12.2012
автор: Любов Чернуха