Стаккато дотиків дощу -
Одвічний плач ще рідної планети.
Давай же разом, і щоб досхочу.
Приб"ємо куряву минаючи жилети.
Стаккато - коротко, тривожно, різкувато,
Упевнено, серйозно, мокро, чисто,
Для тих, кому нема чого ховати.
А потім прийде їхнє "променисто"!
Освячення холодні, теплі, вічні,
Все миють світ для "наших" й "перших стрічних".
Що їм життя на дотики порвати?
Велика сила вічного стаккато...
У сіру повсть, холодну й хмаркувату
Дбайливо загортає силуети,
Ми щось втрачаєм, починаєм забувати,
Ми навіть не спроможемось на "де ти?".
Стаккато - коротко, тривожно, нелірично,
Ми поспішаємо нічого не сказати.
Ми перелякані, нечесні і не вічні.
Ми вже звикаєм і втрачати й забувати...
Ми плутаєм своє й чуже хронічно,
Ми призначаєм дні чужої страти,
Ми загадкові,нерозумні, фантастичні,
І лізем в бруд від кожної освяти.
То головне, мабуть, не плутати нічого!
Лиш віру і хоробрість треба мати.
А ще упевненість дощу нічного
І променистість денного стаккато.
Ми різні й різними живеться нам життями -
Неввічливі, байдужі, лінькуваті,
А ще є ті, кому навічно й до нестями
І ті, кому нема чого втрачати.
Стаккато - рвучко, сяюче, і чисто!
Останнє, неритмічне і безцінне,
Заслужене, приватне, променисте,
Благословенне, вічне і нетлінне.
27.11.11.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380039
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.11.2012
автор: Di Agonal