Він жив далеко,не читав книжок.
Закінчив ледве класи він чотири.
Але так вірив-є на світі Бог,
Хотів,щоб Бога в душу всі впустили.
Горішки круглорічно клав в дупло,
Щоб Бог прийшов,щоби забрав для себе.
І наливав свіженьке молоко.
Хоч так далеко оце синє небо.
Глумились діти інколи йому,
А він сміявся,думав-його люблять.
І так радів на світі він всьому.
Навіть тому,як пір'я птахи гублять.
І не ходив у церкву,не стояв
Він на колінах.Службу він не слухав.
Бо він по свому Бога в житті знав.
І на померлого метелика він дмухав.
Ішов св'ященник,бачить-чоловік
В долонях щось тримає,гірко плаче.
-То у метелика такий короткий вік,
І ось що я скажу тобі юначе:
Ти би прийшов у церкву,помоливсь.
-Та Бог приходить кожен день до мене.
Побачиш сам.Ти краще подивись.
Навіщо я ходитиму до тебе?
-Потрібно говорить мені на"Ви",
-Але ж до Бога я на"ти"звертаюсь.
До мене краще вечером прийди.
Побачиш-не брешу.
-Не дочекаюсь.
Іде св'ященник.Ангел прилетів:
-Навіщо підриваєш віру в Бога?
-Я пояснити лиш йому хотів.
-Але до Бога різна є дорога.
Бог кожен день когось все присилав,
Щоб молоко те щиро випивали.
Цей чоловік в дупло горішки клав.
Бо Бога в світі так ці люди знали.
Він неписьменний.Книг в нього нема,
Над ним глумились навіть малі діти.
Лиш його віра дуже дорога.
Ну як тобі таке не зрозуміти?
І Ангел відлетів.Св'ященник йшов,
І Богу він тепер щиро молився,
Щоб чоловік те молоко лиш не знайшов.
Бо перед ним він дуже провинився.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377353
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.11.2012
автор: Відочка Вансель