І плакали сльози,змішавшись з дощем,
І плакало небо,чи осінь,чи листя?
На серці,в душі проростаючий щем.
На шиі в п'яниці-червоне намисто.
На вулиці дощ,і гримить пустота,
І серце щемить від такоі картини:
П'яницю за руку дитинка мала
Вела.Піднімала іі щохвилини.
Та падала знов.А дитятко веде.
На вигляд-ну рочків чотири,не більше.
Невже це дитятко із нею живе?
Невже воно бачить в житті лиш найгірше?
Колись ця п'яниця красуня була,
Та сили покинули,дух послабішав.
І жінка беззуба всміхатись могла.
Напевно подумавши:буде ще гірше.
Навіщо намисто?Одежа стара.
Підбори стоптались.І старі,престарі.
Невже полюбити дитя не змогла?
О Боже всевишній!А щож буде далі?
Дивлюся-паде.А дитя підніма.
Спитала:
-Це донька?
-Це донечка рідна.
Дитя посміхнулось:
-Я маму люблю.
Бо мама найкраща моя в цілім світі.
Ось тільки додому іі доведу.
Хотілось дитя це мале пожаліти.
Та усмішку бачу я щиру таку,
Неначе ця мама зірки ій зриває.
-Я мамочку в світі найбільше люблю,
Бо мама голубить мене,обнімає.
І падає знову.Намисто летить,
І кульки червоні дощем омивались.
Зібрала дитина ці кульки за мить.
А люди ім вслід довго ще озирались.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375860
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.11.2012
автор: Відочка Вансель