Найтяжчі в світі, чорні мучниці,
Усе життя несуть свої хрести.
Самих себе, вони - заручниці,
І душі їх нікому не спасти.
Вони ідуть до безкінечності,
І все шукають невідомий світ.
Той світ, де від приреченості їх,
Залишиться лиш невагомий слід.
Та доля їх карає: ходять колами.
До місця того їм ніколи не пройти.
І ні таблетками, і ні уколами -
Вони не вилікують душі з чорноти.
Для них і мало буде вічності,
Щоб замолити свій найтяжчий гріх.
Конають-бо від власної цинічності:
Лиш егоїст таке вчинити міг.
Вони, за щастя, втратили б і слух, і зір,
Бо бачать немовлят і чують їхній плач.
Натомість - в душах лиш мільйони дір,
А на вустах вже вкотре сплакане "ПРОБАЧ"...
І на землі, і після смерті мучаться,
Бо ні до раю, ні до пекла не пускають.
А там, на небі, ті дитята моляться,
І все своє буття матусь чекають.
Хоч час лікує, та не виліковує.
І все життя ті грішниці картаються.
Бо прощення таке не заслуговує,
А муками і вічністю карається.
Такі кати, як навіть і розкаються,
То все одно їх Боженько карає.
Бо вчинки от-такі-от - не прощаються!
Дітоубивцям прощення немає...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373810
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.10.2012
автор: Настя Мозгова