Так невблаганно час цей одцвітань
На люд і землю котиться щороку,
Людська свідомість незбагнену грань
Щоразу пізнає новим уроком.
Пора зітхань, багрянцю і журби
За тим, що вже в минулого у власті,
І ми якісь приречені, якби ж
Могли на мить спинити плин у Часу.
Шляхами неповернень йде душа,
Хоча, бува, і бродить манівцями.
Так важко промовляти нам "прощай",
Та більш нестерпно - все життя сліпцями
Іти стежками вічних одкровень,
Якими небеса нам сиплять щедро,
І не прозріти навіть в білий день,
Й ногами не відчуть земної тверді.
Щось одцвіло, а інше - ще в зерні
Чекає, щоб воскреснути з дощами,
І новий пагін виплекать в борні,
Який проткне собою навіть камінь.
Колись і ми, як літо, одцвітем,
Пожухлим листям канемо у Лету...
Залишмо тільки те, що нам святе,
Аби колись воскреснуть новим злетом!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368391
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.10.2012
автор: валькірія