В одному лісі, жили собі два братики ведмедики. І все б нічого, та були вони страшенно жадібними. Увесь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, якщо їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні, такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть щось не поділили.
- Це я знайшов! - кричить один малюк.
- Ні я! - кричить інший.
- Мої ягодки- малинки! - вперто верещить перше ведмежа. - Бо я старший!
- Аякже, чого це твої, як мої. - Супиться і шморгає носом друге. І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб"ються. Аж тут із старого лісу, вийшов на галявину дідусь ведмідь, і грізно так гримнув на обох малят:
- А чого це ви знову сваритесь непосиди? Що сьогодні не поділили га?
Братики трохи побоювалися старого діда ведмедя, бо мама завжди їм казала:
- Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.
Тому трохи позадкувавши малі обережно відповіли:
- Ми знайшли малини, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо.
А дідусь ведмідь, давно вже думав, і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними, і усім ділитись. Думав-думав, і таки придумав.
- Нумо хлопці зберіть хутенько малину в горнятка.
І ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:
- А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.
Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Нічого робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли нізчим.
- Отакої брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.
- Угу, якось це не справедливо.
Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків.
- Агов пустуни, а прийдіть но сьогодні до мене під вечір обов"язково.
- Добре, прийдемо - озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького. А дідусь тільки усміхнувся хитро собі у вуса.
Довго чи не довго, але прийшов час, і в двері дідусевої хатинки-барлогу хтось не сміливо постукав.
- Заходьте, заходьте мої любі, - озвався старий ведмідь.
Двері відчинилися, і до барлогу зайшли зніяковілі братики.
- Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.
Ведмежата зачудовано роззирнулися, і пішли до столу. А там, чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.
- Пригощайтеся мої хороші, - підморгнув дідусь, - гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.
Повеселіли наші бешкетники, і давай пригощатися. А коли вже прийшов час іти до дому, ведмежатка про щось пошепотілися і спитали:
- Дякуємо тобі дідусю за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?
- А чому ж ні? Звичайно можна.
Малята вийшли з хатини і радяться:
- Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.
- То давай і ми гостинців дідусеві завтра понесемо, бо якось не гарно. Він нас частував, а ми що?
- А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.
З того часу, наші ведмежатка завжди ділилися усім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь - гуртом смачніше!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366678
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 25.09.2012
автор: Ніжність - Віталія Савченко